«Вона і сама була б рада піти на той світ, але змушена дивитися на фотографії закатованих совітським режимом чоловіків, і одного дня впізнати його…»

Уже рік тривало слідство — Анастасія мовчала. Щодня їй давали на розпізнання фотографії чоловіків із простреленими головами, понівеченими тілами, оголені, побиті, із завмерлим переляком та усміхом на лиці.

Іноді слідчі брали її з собою на огляд трупів, тоді сама жінка вже була напівмертва від тих подихів смерті. Померла би, а вони не давали. Проганяли смерть і Анастасія знову і знову змушена була дивитися на вбитих совітським режимом чоловіків, і одного дня впізнати його…

1

Бути дружиною крайового провідника ОУН судилося Анастасії, за дівоцтва – Мурафа. Познайомилася вона із своїм чоловіком через його сестру Дарію Тершаковець, з якою навчалася у гімназії сестер Василіянок. Дівчата добре приятелювали, тому Анастасія відвідувала оселю родини Тершаковець у Якимчиці. Там вона і познайомилася із Зиновієм, майбутнім провідником ОУН «Федором».

Коли вони одружилися, Анастасія була круглою сиротою. Для них обох цей шлюб, цей союз плекався із сильної любові, такої хвилюючої любові, що може бути лише у передчутті великої катастрофи — війни, такої сильної, аби дати у такий нелегкий час двох дівчат на цей світ – Марти 1939 р. та Люби 1945 р.

Материнство воістину надзвичайна сила, яка дає можливість жінці творити подібно Бога, виховувати, ніби проектувати майбутнє цілої нації, спокутуватися і жертовно віддавати себе на створення чогось кращого. Перероджуватись разом із своїм чадом. І, звісно, набувати відповідальності за чиєсь життя, мов звір, захищати своє потомство.

2

У чоловіків інші інстинкти. Тому Зиновій, він же «Федір» боровся і воював за ту державу, яку хотів для своїх дітей, тому після завершення Другої світової залишився у лісах, покладаючись на силу Анастасії врятувати себе і дітей.

Сильні почуття Зиновія лягли на папір у ніжних листах до жінки: «Дорогенька Тасю!.. пиши часто, це для мене тепер одинока розрада… Зважай на себе. Мені страшно скучилося за Тобою… Цілую Тебе, твій Зиновій».

Але система звужувало коло, один за одним гинули лісові хлопці, серед мертвих тіл були і дівочі, не дочекалися діти своїх татусів, їхні жінки одна за одною відбували каторгу за свою любов, за свою кров, за пам’ять. Забрали листопадового дня 1947 р. й Анастасію. Діти, залишилися у рідні, але під наглядом НКВС, що чатувало «Федора» і погрожувало вбити його родину, тримали на короткому ланцюжку усе близьке і рідне, як приманку.

Уже рік тривало слідство — Анастасія мовчала. Її вчергове везли пізнавати трупи. Байдуже вона дивилася на тіла, не видаючи емоцій та слабкості на лиці, десь усередині навіть раділа, що серед них немає його, поки зір не зупинився на одному, до болю знайомому лиці, їй не хотілося вірити, вона намагалася не видати себе, але слідчий побачив важке дихання жінки – її груди тремтливо піднімалися, було відчуття, ніби вона не могла дихнути. Анастасія знепритомніла.

Слідчим стало очевидно, кого вона побачила. А далі все минало швидко, простір та час перестав існувати. Їй здалося, що мертве тіло Зиновія, чорнота в очах та брама табору 395/3-1 в Інгірі було миттю, як і ті 8 років каторги.

У цьому житті є ще один не то привілей батьків, чи навпаки тягар, це відповідальність за своє чадо – саме вони повертають нас до життя, іноді навіть тоді, коли ми цього не хочемо.

Анастасія повернулася в Україну, знайшла своїх дочок, навіть отримала працю, але до кінця свого життя була інвалідом, мала ваду серця…

P.S. Завжди кохайте щиро і мов в останнє, пробачайте і будьте певними, що усе мине, а лишиться щось більше – надсильне – і це буде любов.

Написане на реальних подіях.

Share

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *